Очікування довжиною в чотири роки
Ганна з Бахмута про дитячі мрії та невидимі рани війни.
Чотири роки. Рівно стільки часу тисячі українських родин живуть у статусі, який колись здавався абсолютно тимчасовим — «переселенці». За цим словом ховаються не просто змінені адреси, а повністю переписані долі, де життя чітко розділилося на «до» та «після».
Ганна приїхала до Вінниці з Бахмута. До повномасштабного вторгнення це було затишне, квітуче місто з більш ніж 70-тисячним населенням, відоме своїми зеленими алеями, старовинною архітектурою та квітучими трояндами. Сьогодні Бахмута як міста фізично не існує. Під час багатомісячних запеклих боїв 2022–2023 років його методично перетворювали на попіл артилерією та авіабомбами. Російські війська знищили всю критичну інфраструктуру, житлові квартали, школи та лікарні. У місті не залишилося жодної вцілілої будівлі, а колись живі вулиці перетворилися на суцільну пустку.
Але для Ганни та її дітей Бахмут досі залишається чимось набагато більшим, ніж просто спогадом про руїни.
Дім, якого більше немає
Коли Ганна згадує про минуле, вона чітко знає, що саме у них відібрали разом із рідними стінами.
«Дім — це захист. Це місце, де ти приходиш і відчуваєш себе в безпеці», — ділиться жінка.
Найважчим у довготривалій евакуації виявився не сам переїзд чи побутові труднощі, а глибока соціальна ізоляція. Чотири роки родина жила сподіваннями, що війна ось-ось закінчиться і вони зможуть повернутися. Через це постійне відчуття «тимчасовості» вони так і не змогли повністю адаптуватися на новому місці.
«Ми довго сподівались, що це тимчасово і ми повернемось додому. І так пройшло 4 роки. Немає тут друзів, знайомих, родичів, того кола спілкування», — відверто ділиться Ганна.
Невидима різниця та дитяча віра
Ця відірваність від звичного життя особливо гостро б’є по дітях. Оточуючі та вчителі часто ставляться до них як до звичайних учнів, не замислюючись, яке складне минуле діти-переселенці несуть у собі. Малечі найбільше бракує банального розуміння їхнього внутрішнього стану.
«До них ставляться як до звичайних дітей. І не завжди вчителі і оточуючі розуміють їх стан. Наприклад, що питання про дім — це для них дуже важке питання», — пояснює мати.
Війна змінила дітей зсередини. Вони стали помітно замкнутішими, подорослішали набагато раніше, ніж хотілося б, а в їхньому повсякденному житті все менше лунає звичайний дитячий сміх.
Але найдивовижніше те, що попри все вони продовжують вірити. Діти щиро переконані, що колись обов’язково повернуться у свій дім, і там усе залишилося точно так само, як вони колись лишили. Вони вірять у кімнати й іграшки, яких фізично більше немає, бо Бахмут зруйновано вщент.
Плече, на яке можна спиратися
Саме через цю крихку дитячу віру та невидимі внутрішні травми дітям життєво необхідна професійна психоемоційна підтримка. Їм потрібен простір, де їх не просто вислухають, а зрозуміють без зайвих болючих запитань.
Ганна переконана, що суспільство має об’єднатися навколо допомоги новому поколінню: «Я б сказала, що цим дітям обов’язково потрібна підтримка, щоб вони не втрачали віру в себе і в те, що про них піклуються. І що в них є підтримка, є ті, хто завжди підставлять плече».
Таким безпечним місцем у Вінниці став проєкт психоемоційної підтримки «Кольори відновлення» від МБФ «Без кордонів». Завдяки співпраці з локальним бізнесом (мережею магазинів «Магік») та міжнародними донорами (асоціацією Vesna 64), діти отримують можливість виразити свій біль через фарби та полотна. Тут ніхто не змушує їх «бути як усі» — тут поважають їхню історію, оберігають їхню гідність та допомагають крок за кроком повернути психологічний спокій.
Дізнатися більше про роботу майданчиків та фінансово підтримати ініціативу можна на офіційних ресурсах організаторів:
● Підтримати діяльність програми: Проєкт «Кольори відновлення» (МБФ «Без кордонів») https://no-borders.org.ua/projects/3/
● Стати частиною системних змін: Альянс соціальних інвестицій «Цивільний фронт» https://www.civilfront.org/home
Віра Семененко, волонтерка БО «МБФ “Без кордонів”
26 червня 2026 року, п'ятниця